Чого російській дипломатії не вистачає для повного щастя?
Події, що трапились в Україні тиждень тому і продовжують розвиватися сьогодні, викликали жорстку реакцію офіційного Кремля. Зрозуміло, що карта Януковича бита, чому це сталося так – це окрема тема… Наразі актуальним є кримське питання. Не знаю, чи задавався хтось питанням, який резон кримським татарам підтримувати євромайдан? Сумніваюся, що мова йде тільки про благородні устремління, тим більше про патріотизм. Як на мене, в перспективі татари виступлять з ідеєю створення свого власного державного утворення. Зрозуміло, що такі речі легше буде робити перебуваючи у складі України аніж Росії. Позиція Путіна також очевидна – Крим залишається стратегічно важливим об’єктом, оскільки уможливлює російську присутність в чорноморській акваторії. Тим більше, що багато росіян не можуть збагнути: чому Крим, просякнутий їхньою кров’ю впродовж XVII– ХХ ст. опинився раптом у складі України?
Постає питання: як бути??? Звичайно декілька варіантів вирішення питання. Варіант перший: всупереч гарантіям про збереження територіальної цілісності України, наданим свого часу українській стороні в обмін на відмову від ядерної зброї на світанку самостійності, наслідуючи американців Росія вводить свої війська під приводом захисту своїх національних інтересів. В такому випадку потрібно згадати, чим закінчилися для США війни проти Кореї, В’єтнаму чи Афганістану. Крім того Кремлю “світить” перспектива отримати новий ісламський фронт. Як показує практика 90-х років, до цього часу Росії так і не вдалося покласти на коліна Чечню.
Запитуючи словами російського класика: “що робити???” Крим як і Україну Росії безумовно втрачати не можна.
Варіант другий: Путін виголошує два слова, які наповал звалять як Україну так і захід. Слова доволі прості, які за останні місяці стали всесвітньовідомі і асоціюються з українською революцією – “слава Україні!” Фраза пролунає не менш ефектно, якби вибухнула бомба, оскільки такого маневру з боку Росії ніхто не чекає. Однак самої заяви буде замало. Як відомо, слова потрібно підкріплювати діями.
Дія перша: показати українській владі голову Януковича, можна і не в буквальному сенсі. Цим самим можна суттєво підвищити свій рейтинг навіть в очах бандерівців і спробувати поставити при владі людину, яка буде лояльною по відношенню до кремля.
Дія друга: показати українському народу таке, що вразить більше аніж межигірська резиденція. Таким дивом могли б бути таємні банківські рахунки “сім’ї гаранта”, які можна було показати білому світу, потім повернути кошти в Україну, природно за умови, що вони не осядуть в кишенях місцевих олігархів, які і не збираються ставати на шлях праведний. В результаті Україна отримає фінансові надходження, Росії не доведеться тратитись з черговими траншами нафтодолларів, ВВ здобуде почесний титул “друг українського народу”.
Дія третя: після цього можна спокійно домовлятися з українською владою домовлятися про спільний контроль за Кримським півостровом, оскільки офіційний Київ з таким завданням самостійно не справиться. В разі якихось серйозних виступів татарських радикалів перекривається водопостачання з боку України, у свою чергу російський флот блокує з моря. Як відомо, людина без води довго не протягне…
Отож, головний так би мовити месидж можна сформулювати наступним чином: Росії пора відмовитися від тактики демонстрації грубої ведмежої сили, оскільки вона є малоефективною. Натомість варто вдатися до мистецтва (підкреслюю – мистецтва!) дипломатії. Доведено історією – всіх можна купити. Свого часу Філіпп VМакедонський сказав: “де не пройде військо, там пройде віслюк навантажений золотом”. Безумовно, підкуповувати окремих осіб, хай навіть і впливових – це ризикована інвестиція. Підтвердженням цієї тези є історія нашого гаранта. Натомість купити потрібно людей, сформувати повсюдно в українському суспільстві позитивний імідж Росії. Можна звичайно не морочити собі голову такими тонкощами і вдатись до грубої сили. Що матимемо в цьому випадку? Перше і що найбільш жахливо для всіх – війна. Однак, чи можна бути впевненому, що це не буде дорожче, аніж купити публіку (за принципом Паніковського: “Паниковский всех купит и продаст… но уже дороже”). Не факт, чи самі росіяни захочуть воювати з українцями. Одна справа переконати, що всі чеченці – ісламські бойовики-терористи, зовсім інша – воювати з православними, в яких тим більше накопичений чималий досвід партизанщини (Сталін свого часу вчинив розважливо, дозволивши воякам УПА добровільно скласти зброю і як ні в чому не бувало, перейти до мирного життя). Такого прагматизму Володимиру Володимировичу явно бракує. Словом, російським експертам і аналітикам варто всерйоз задуматись про перехід від реально вираженої демонстрації військової могутності до більш тонкої геополітичної гри, яка безумовно, вартує свічок.
Постає питання: як бути??? Звичайно декілька варіантів вирішення питання. Варіант перший: всупереч гарантіям про збереження територіальної цілісності України, наданим свого часу українській стороні в обмін на відмову від ядерної зброї на світанку самостійності, наслідуючи американців Росія вводить свої війська під приводом захисту своїх національних інтересів. В такому випадку потрібно згадати, чим закінчилися для США війни проти Кореї, В’єтнаму чи Афганістану. Крім того Кремлю “світить” перспектива отримати новий ісламський фронт. Як показує практика 90-х років, до цього часу Росії так і не вдалося покласти на коліна Чечню.
Запитуючи словами російського класика: “що робити???” Крим як і Україну Росії безумовно втрачати не можна.
Варіант другий: Путін виголошує два слова, які наповал звалять як Україну так і захід. Слова доволі прості, які за останні місяці стали всесвітньовідомі і асоціюються з українською революцією – “слава Україні!” Фраза пролунає не менш ефектно, якби вибухнула бомба, оскільки такого маневру з боку Росії ніхто не чекає. Однак самої заяви буде замало. Як відомо, слова потрібно підкріплювати діями.
Дія перша: показати українській владі голову Януковича, можна і не в буквальному сенсі. Цим самим можна суттєво підвищити свій рейтинг навіть в очах бандерівців і спробувати поставити при владі людину, яка буде лояльною по відношенню до кремля.
Дія друга: показати українському народу таке, що вразить більше аніж межигірська резиденція. Таким дивом могли б бути таємні банківські рахунки “сім’ї гаранта”, які можна було показати білому світу, потім повернути кошти в Україну, природно за умови, що вони не осядуть в кишенях місцевих олігархів, які і не збираються ставати на шлях праведний. В результаті Україна отримає фінансові надходження, Росії не доведеться тратитись з черговими траншами нафтодолларів, ВВ здобуде почесний титул “друг українського народу”.
Дія третя: після цього можна спокійно домовлятися з українською владою домовлятися про спільний контроль за Кримським півостровом, оскільки офіційний Київ з таким завданням самостійно не справиться. В разі якихось серйозних виступів татарських радикалів перекривається водопостачання з боку України, у свою чергу російський флот блокує з моря. Як відомо, людина без води довго не протягне…
Отож, головний так би мовити месидж можна сформулювати наступним чином: Росії пора відмовитися від тактики демонстрації грубої ведмежої сили, оскільки вона є малоефективною. Натомість варто вдатися до мистецтва (підкреслюю – мистецтва!) дипломатії. Доведено історією – всіх можна купити. Свого часу Філіпп VМакедонський сказав: “де не пройде військо, там пройде віслюк навантажений золотом”. Безумовно, підкуповувати окремих осіб, хай навіть і впливових – це ризикована інвестиція. Підтвердженням цієї тези є історія нашого гаранта. Натомість купити потрібно людей, сформувати повсюдно в українському суспільстві позитивний імідж Росії. Можна звичайно не морочити собі голову такими тонкощами і вдатись до грубої сили. Що матимемо в цьому випадку? Перше і що найбільш жахливо для всіх – війна. Однак, чи можна бути впевненому, що це не буде дорожче, аніж купити публіку (за принципом Паніковського: “Паниковский всех купит и продаст… но уже дороже”). Не факт, чи самі росіяни захочуть воювати з українцями. Одна справа переконати, що всі чеченці – ісламські бойовики-терористи, зовсім інша – воювати з православними, в яких тим більше накопичений чималий досвід партизанщини (Сталін свого часу вчинив розважливо, дозволивши воякам УПА добровільно скласти зброю і як ні в чому не бувало, перейти до мирного життя). Такого прагматизму Володимиру Володимировичу явно бракує. Словом, російським експертам і аналітикам варто всерйоз задуматись про перехід від реально вираженої демонстрації військової могутності до більш тонкої геополітичної гри, яка безумовно, вартує свічок.
2 коментарі